Сімейна обрядованість
Сценарій виховного заходу на тему „Сімейна обрядованість”
Вступ.
Сьогоднішнє і давнє - без вузла,
І час наспів цей вузол зав'язати.
Аби полуда з пращура сповзла
І вийшов родовід з курної хати.
Як зберегти і передати нащадкам усі ті кращі надбання національної культури, що виникли протягом століть ? Що треба зробити сьогодні, аби й завтра лунала народна пісня, не всихало життєдайне джерело народної мудрості й творчості? Які зусилля докласти, щоб створити таку атмосферу, аби молодь не цуралася національного спадку, щоб не тільки на Заході шукали свої ідеали?
Прикро, але навіть у сільській місцевості, де в побуті й заняттях населення зберігалося чимало традиційного, люди відлучені від свого коріння і часто-густо орієнтовані на уніфіковану й стандартизовану "масову культуру". Хіба не парадокс, що хлібороб із діда-прадіда веде розмову з землею лише через "перекладача" — агронома, нехтуючи багатющим досвідом народної агрокультури, що син хлібороба не вміє косити, а дочка - прясти чи вишивати? Ще прикріше, коли забувають духовні традиції, народні звичаї, моральні засади. Драматичність цього явища полягає не стільки у збідненні реалізованої сфери життєдіяльності, зокрема дозвілля, скільки в тому, що зона зачіпає головне — систему між поколінних зв'язків, котра є основою нації та всього національного життя. Адже зберігатися можна тільки передаючись від прабатьків до батьків, а відтак до дітей та онуків. Потяг до неї і є першоосновою справжнього патріотизму. Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна і чіткіше зрозуміти сьогодення, і уявити майбутнє. "Той, хто не знає свого минулого, любив повторювати Максим Рильський, — не вартий майбутнього".
СІМЕЙНА ОБРЯДОВІСТЬ.
Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які з образно-символічній формі відзначали певні стани життя льодини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Відповідно до природного циклу існування людини склався комплекс „сімейна обрядовість”.
Основні його елементи — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них, у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входили, пострижи, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля, У циклі сімейної обрядовості переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких належить до різних історичних періодів з притаманними кожному з них нормами і поглядами. Біля витоків свого формування сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім'ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил. Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все більше набуваючи розважального характеру. Так формувався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс. Таким в основному він залишається і тепер, хоча й зазнав значних трансформацій і спрощень.
ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ.
Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно — до цього формувалася весільна обрядовість — справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.
У характері весільної обрядовості відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (переймали) – це свідчення давніх форм шлюбу умиканням , а діалог старостів про куницю та мисливця , обмін подарунками між сватами , викуп коси , виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.
Пережитком матріархату є й пріоритетна роль матері у весільних дійствах. Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки , зустрічала весільний поїзд, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок, вела молодих на посад. Рудиментом шлюбу
У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: перед весільний, власний і після весільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів.
Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, зарученна, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, врядження.
Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, сватин та гостин.
" Сценарій " традиційного народного весілля в основних рисах зберг й дотепер — більшою мірою в сільській місцевості та у значно
трансформованому вигляді є в умовах міста.
ДОШЛЮБНЕ СПІЛКУВАННЯ.
Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування.
Українці кажуть: як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім'ї, особливо у минулому, коли одружувались на все життя і тільки з однією людиною.
Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси, дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада — голову міцного господарства. Система дошлюбного спілкування передбачала певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX століття ґрунтувалися на патріархальних засадах. Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах — у межах вулиці, навіть свого кутка. На рубежі XIX — XX століття цей принцип був порушений і молодь нерідко шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх. Хлопці та дівчата зустрічалися на вулицях, ігрищах, толоках, вечірніх сходах, ярмарках.
Найпоширенішими формами дошлюбного спілкування були вулиці, забави, гойдаки, вечорниці тощо. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. У холодну пору збиралися в приміщенні на досвітки та, посиденьки. Приходили самі лише дівчата і не стільки заради розваг, скільки для роботи; на прядки — і хлопці, і дівчата частково для роботи, частково для розваг.
Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі. Це, втім, не заважало молоді цілуватися та милуватися, І свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала волю нестримному коханню. Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів, намоченим у соляній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство. Однак, подібні випадки траплялись рідко, оскільки вся система виховання молоді ґрунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів.
Сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодний, слово). Починалося весільне сватання, коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Сватання було прийнято у вільний від польових робіт час ( нам'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра.
Досить складний обряд сватання вельми стисло описав Т. Г. Шевченко: "Покохавши літо чи два... парубок до дівчиного батька й матері пошле старостів, людей добро мовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати благословляють, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці крамну або самоспину хустку".
Бували, однак, випадки, холи дівчина не давала згоду на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали розвідника, котрий мав довідатись про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.
СВАТАННЯ ДІВЧИНИ. "Прийміть мене, мама, я ваша невістка", — такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.
Сватання дівчини здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили українці. В їхньому середовищі він, у цей час призабутий, зажив новим життям. Цьому сприяло, зокрема, те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім'ю очолювали жінки.
З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недаремно тоді побутував вислів "взяти замуж — замість
пізнішого "взяти заміж". Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у XVIII ст: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась з дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка. Проте в міру того, як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися. І вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.
УМОВИНИ ( оглядини, розглядини, оборони, переглядини ) – знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов'язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності. В ньому проглядається і серйозність ставлення до утворення сім'ї: якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав права на створення родини.
Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб умовний завершилися шлюбною угодою. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або сільськогосподарський реманент. Проте не в усі і не скрізь. В цілому ж критерії оцінки обранця чи обраниці в середовищі українців базувалися на іншому ґрунті. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, опріч того — врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду хлопця, працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних якостей найбільше зіткалася доброта. Отже, сімейне щастя ототожнювали передусім із доброзичливими взаєминами між подружжям: не потрібен і клад, якщо у чоловіка з дружиною лад. Про хитрість цього звичаю може свідчити довільність його дотримання: у "класичному" варіанті умовний передували заручинам, але могли поєднуватися з ними, проводитися після них або й зовсім не проводитися.
ЗАРУЧИНИ (полюбили, хустки, рушники, сватанки) – заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший перед весільний обряд, що набував законної чинності.
На заручини до молодої приходили разом з молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів.
Після усіх церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер немали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову ж відшкодовували моральні витрати та ще й платили за образу.
На ознаку того, що дівчина і хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений - барвінкову квітку, наречена – червону стрічку у косах.
В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривал мі позолотою, Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому, існувало повір'я: якщо вінок пропаде, не буде щастя у подружньому житті.
БАРВІНКОВІ ОБРЯДИ розпочинали власне весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілий ряд обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословення на плетення вінків, їх виготовлення та одягання.
У різних районах України барвінкові обряди мали свої особливості. Найбільш поширеними вони були в Карпатах та на Наддніпрянщині. Там по барвінок йшли молодіжною громадою з музикою, на Закарпатті — дружки молодого і молодої. На Середній Наддніпрянщині та у східних районах по барвінок йшла тільки молодь, яка виготовляла барвінковий вінок лише як прикрасу до короваю.
ДІВИЧ-ВЕЧІР (дівичник, вечори на, вечоринки, дружини, пироги, збірня, головиця, заводини) влаштовували поперед одні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодого та молодої. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Дівич-вечір у домі нареченої відзначався особливою ліричності. Дівчата-подруги вили гільце: оздоблювали квітками, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із за виттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених. Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У більш давні часи всі ці дії виконувала мати.
Старша дружка (весільна матка) чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали князем та княжною, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню та сусідів на весілля.
ВЕСІЛЬНИЙ ПОЇЗД (поїзд, сватки, почет, дружина). Його складали головні дійові особи весільної обрядовості з боку молодого і з боку молодої. На перших етапах весілля ці групи перебували у протиборстві, на заключних — у порідненні.
Центральними фігурами, навколо яких розгорталися всі обрядові дії, були навчені. Групу нареченого представляли старший дружка (боярин), хорунжий, старший сват, дружка, світилки, група нареченої – старша дружка, брати. Всі вони разом складали почет молодих, виконуючи ритуальні функції переважно на перших етапах весілля,
ВЕСІЛЬНІ ЧИНИ українського весілля — багато актова народна драма з чисельними дійовими особами, кожна з яких виконувала свою обрядову роль. Майже всі гості мали свої весільні чини.
Функцію розпорядника весілля виконував староста. Він починав сватання, ділив коровай, виголошував прощі, в деяких регіонах одягів намітку нареченій, виконував і деякі обряди, що мали правове значення. У парі зі старостою виступала його дружина старостина (сваха, свашка), яка брала участь в обміні подарунками, хлібом, в обрядах покривання молодої
До початку молодих входили весільні чини, які виконували важливі, але одно моменті функції: приданки, закосячи, свашки виконували обряд пов'язування намітки, світилка стежила, щоб не згасли свічки при виконанні обряду посаду, брат продавав сестру-наречену, солов'ї продавали її придане.
Усі весільні чини мали обрядові відзнаки: найповажніші перев'язувалися рушниками, інші чіпляли букети на піджаки і квітки на капелюхи.
БГАННЯ КОРОВАЮ — один з найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба і коровай, дивень, теремок, гільце, ляжень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію.
Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п'ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей. Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Весь процес обставлявся ритуальними та магічними діями. Вважалося доброю ознакою, коли короварниць було непарна кількість ( найкраще сім ). Щоправда в усяких районах запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому короварниці повинні були перебувати у першому шлюбі І жити в злагоді.
Спільність дій під час бажання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього короварниць зв'язували рушником і вони все мусили робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений ~ злу долю. Тому короварниці улещували коровай приказками та піснями. Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею ішли свататися, з шишками та калачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували коравайнищям, Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку і щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.
ЗАПРОСИНИ передбачали збір дружини та запрошення гостей, їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого і молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: "Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на малий час — на весілля до нас". Цей звичай не був повсюди однаковий: в південних районах найчастіше запрошував молодий, у Карпатах — спеціальні посередники (звачі), на Поділлі молоді ходили на запросини разом. Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах - усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: " Просили по дорозі, щоб не були на порозі".
Вирядження молодого — початок кульмінаційного весільного обряду — посаду молодих, який мав санкціонувати шлюб. Виряджала молодого мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух і обсипаючи зерном та дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену.
Схема цієї поїздки досить-таки складна. Власне, їх дві і найдавніша з дому нареченого в дім нареченої і знов до хати молодого та більш пізня (з дому нареченого в дім нареченої, потім до церкви, після до хати молодої, потім повернення до своєї хати без молодої, знов до хати молодої і повернення до батькової хати з молодою).
Основну обрядову і санкціонуючи .функцію виконувала мати молодої: вона зустрічала почет, благословляла заручених на вінчання, а потім зустрічала їх після нього. Зустріч відбувалася біля порогу нареченого. Молоді тричі вклонялися батькам, а ті підносили їм хліб-їли. Нерідко мати зустрічала молодих у вивернутому кожусі: щоб зять був багатий.
Складна церемонія весільного походу передбачала і декілька викупів за наречену. Перший влаштовували у вигляді перейми неодружені хлопці на знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався викуп біля воріт хати нареченої — за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях — за місце біля нареченої. Останній викуп « весільний пропій — відбувався наприкінці весілля.
ВПИНАННЯ — форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII - XVIII ст. На перших етанах цього процесу вінчання погано сприймалося населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жили нарізне, аж поки не справлять традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним компонентом весілля.
І все ж таки остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними обрядами. Недаремно вінчання передувало давньому санкціоную чому народному обряду - посаду. Довгий час воно сприймалося крізь призму язичницьких традицій, свідченням того є велика їхня частка у християнському обряді вінчання. Перед тим, як іти до церкви, молоді просили у батьків благословення. Ця церемонія проводила з хлібом-сіллю.
На Гуцульщині обряд вінчання зветься прощею: молодий і молода тричі обходять довкола столу і просять батьків пробачити за все, чим завинили перед ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з'їдали хліб, щоб жилося не вбого. Під час вінчання дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічкою, а над лівим плечем молодої пере мітку. Це також елементи народної обрядовості, які дещо "заземляли" духовний церемоніал. Водночас церковне вінчання збагачували традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу, закріплюючи цінності сімейного життя.
ПОКРИВАННЯ – найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжного стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу, весільного хліба спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї .
Далі символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд розплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж ХІХ ст. як в домі молодої, так і в домі молодого приданками, свекрухою й навіть молодим. Молоду садовили або брат приданки розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізів косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд — відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду.
Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі... Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами! поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без – нього вважалося непристойним.
Обряд покривання був останнім, що виконувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.
ПОСАГ (придане). Кожна українська дівчина готувала собі приданні, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Що до першої, то її виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з
матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей.
Отож до весілля дівчині належало багато працювати. А в тім ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та одненька, де і працювала, і розважалася.
Траплялися, дівчина не встигала приготувати собі посаг. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні перед весільні дії - торочини, на які приходили подруги нареченої.
Завершували готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов'язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям. Однак посаг мав продемонструвати настільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризував дівчину як добру майстриню, її почет зустрічали хлїбом-сіллю, співали величальної.
Парубки також брали участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім'ї — вони, як правило, працювали у господарстві. Причому до цієї праці їх залучали досить рано з 12-13 років. Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій віно — своєрідний викуп, вартість якого або дорівнювала посагу, або навіть перебільшувала його. Хоча з часом розмір посагу та вартість віна зазнавали змін, сам принцип підготовки молодих до матеріального забезпечення сім'ї залишався одним із найважливіших. Комора — цикл обрядів шлюбної ночі, що складався з двох частин: перша включала обряд перевдягання молодої, шипшини, вивід її до гостей, власне комора, демонстрація цнотливості; друга — приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих родиною нареченого. Подекуди завершальний весільний обряд мав назву пропій або придани „Наступного ранку дотримувались ряду обрядів, в основі яких лежала віра людей в особливу силу молодої. В їх числі ритвини – ходіння молодої по воду, вмивання та скроплення всіх оточуючих; биття каші - ритуальне приготування каші, її продаж гостям та обсівання нею двору й худоби .
КАЛАЧИНИ ( покалачене, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини ) — обряд після весільного циклу, спрямований на зміцнення зв’язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду. Відбувалися калачики, як правило, через місяць після весілля у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. За звичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 калачів, батьки у свою чергу обдаровували молоде подружжя полотном та перемичками.
Серед українців Карпат був поширений обряд міни відвідування молодими батьків дружини. Під час гостини тесть віддавав зятю те, що обіцяв (мінив) йому, коли укладали шлюбну угоду.
Протягом перших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнювати спілкування молодих з родичами та свояками: сатини – жіноча вечірка з домі молодої, куди запрошувалися свахи; гостинна – відвідування молодого своїх батьків; пропій - пригощання молодими весільних батьків та гостей, щоб запити своє господарство.
СУЧАСНЕ ВЕСІЛЛЯ в основному побуті є в трьох формах: вечірки, молодіжного ритуалу та модифікованої традиційної обрядовості. Основна різниця між ними полягає, по суті, у ступені використання традиційної основи. Вечірка, започаткована у важкі повоєнні роки, являє собою застілля з незначним використанням традиційних весільних аліментів, в основному атрибутів: рушників, квіток, короваю. Основний акцент у вечірці припадає на церемонію реєстрації шлюбу, яку намагаються влаштувати якомога урочистіше, з використання традиційних обрядів.
РОДИЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ
Родильна обрядовість — складова сімейної обрядовості. Вона є сукупністю звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення
сприятливого психологічного настрою для аороділі, прийому родів та вшанування породілі та новонародженого.
Обряди, пов'язані з народженням дитини, прийнято цикли: передродові, власне родильні та післяродові.
Передродові обряди покликані сприяти нормальній вагітності та доброму самопочуттю жінки. Оскільки вони торкалися делікатних справ — чекання родів та поява нового члена сім'ї, то були насичені береговими діями та повір'ями. Породіллю насамперед оберігали від усіляких несподіванок та неприємностей. Народженню дитини колись надавали більшого значення; згідно із звичаєвим правом сім'я набувала чинності лише тоді, коли в ній були, діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, "бездітність — нещастям": хата з дітьми — базар, а без них — цвинтар. У народі склалася ціла система табу акцій, що нібито оберігали жінку. Поріділі заборонялося, наприклад, споживати горілку, дивитися на змій, зустрічатися з каліками, сліпими, хворими. Нерідко жінка підперезувалася широким вовняним поясом, який слугував за оберіг, гуцулки натягали чоловічі штани, щоб відволікати злих сил. Узагалі вважалося: чим менше людей знають про вагітність жінки, тим легше пройдуть роди. В деяких гірських районах України жінки з цією метою шили спеціальний облягаючи одяг, в якому і спали: через це діти нерідко народжувалися кволими. Отже, родинна обрядовість поєднувала як раціональні елементи досвіду, так і забобонні та магічні дії.
Роди (пологи, злоги, народний) відкривають власне родильні обряди. Зважаючи на драматичність події, роди найбільшою мірою обставлялися береговими та магічними обрядами. Під час родів відкривали двері, відчиняли всі замки, розв'язували всі вузли, щоб дитина легше вийшла на світ, породіллю обкурювали зіллям. Усі ці дії виконувала спеціально запрошена жінка, досвідчена у таких справах — баба-повитуха. Перед тим, як прийняти роди, повитуха на знак того, що саме відбувається в хаті, стелила на призьбі верстку, на вікні ставила пляшку з бур'яновим борщем. Прийнявши дитину, вона підтинала пупу, хлопчику на сокирі (щоб господарем був), дівчинці на гребені (щоб доброю пряхою була). Гуцули на честь народження дитини палили з рушниці. Великого значення при родах надавали першій купелі і не лише з гігієнічних міркувань, а й з о берегових. Адже вода, за народними уявленнями, символізувала силу і чистоту. Щоб дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти (свячене зілля), у купіль дівчинки додавали меду, іноді молока (щоб гарною була), хлопчику клали коріння дев'ясила (щоб сильним був) або й сокиру (щоб умів майструвати). Кожен, хто приходив до хати під час купання, мав кинути у купіль монету на щастя. Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки умовами гігієни, а й давнім звичаєм: прилучення домашнього вогнища. Серед гуцулів було прийнято прив'язувати до правої ручки дитини мішечок із шматочками глини, узятої з домашньої печі. В інших районах як обереги використовували ножиці або ніж, котрі клали у люльку (Полісся), вугілля з печі чи шматочок хліба з сіллю (Волинь).
ІМ'ЯНАРЕЧЕННЯ — давній звичай, пов'язаний з вибором імені для новонародженого. Був відомий також під назвою йти за іменем і в основному поширений на Волині, Київському Поліссі, Харківщині. Це найдавніша форма вибору імені, в якому брала участь баба-повитуха, Пізнішою формою було ім'я наречення, пов'язане з хрещенням. Одним з її різновидів було обрання імені бабою - повитухою разом з кумами; другий варіант передбачав ім’я наречення дитини лише кумами, Баба-повитуха або ж повитуха разом з кумами чи самі лише куми йшли з подарунками (хлібом, пшоном, куркою) до священика, щоб одержати ім'я. Причому воно обов'язково мало сприяти щастю та благополуччю новонародженого. Звичай надання імені відбивав і певні норми моралі, наприклад, дитині, яка народжувалася поза шлюбом, давали негарне ім'я. Таке ім'я давалося і в тому разі, коли до церкви ішли без дарунків, або коли родина новонародженого чимось завинила перед церквою чи громадою.
ПРОВІДУВАННЯ (отведки, одвідки). - невід'ємна частина звичаїв, пов'язаних з народженням дитини. Проповідування мало за мету підтримати породіллю та віддати їй шану. Цю місію виконували тільки жінки. Участь чоловіків була небажаною, оскільки вони могли зашкодити роділлі. З цієї ж причини не мали права провідувати породіллю хворі та вагітні жінки. Певні обмеження на проповідування мали жінки різного віку та родинного стану. Залежно від цього розрізнялися два види проповідування - одвідки та родини. Коли приходили на одвідки, принесені дарунки віддавали породілі та бабі повитусі; на родинах же влаштовували частину з обов'язковою стравою ~ кашею. Першою їла кашу породілля, потім баба-повитуха, а далі й усі присутні, немов би демонструючи прилучення до спільних жіночих справ. Останнє особливо яскраво виявлялося у звичаї першого годування новонародженого тією з присутніх жінок, котра мала своє немовля.
ХРЕСТИНИ — комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім'ї, общини і християнського світу. Розрізняли декілька варіантів хрестин — переважно народні, суто релігійні та змішані Найбільш поширений на Україні останній варіант: спочатку дитину хрестять у церкві, а потім у родині влаштовують гостину. В обряді хрещення важливу роль відігравали куми, яких запрошував батько немовляти. На Середній Наддніпрянщині обирали переважно одну пару
кумів із близьких родичів, на Волині — 2-3 пари як із близьких, так із далеких родичів, на Поділлі - до 5 пар з родичів і знайомих, на Наддніпрянщині - до 10 пар.
Відмова від кумівства від кумівства вважалася за гріх. Але й відповідальність у кумів була великою: вони справляли для похресника усі хрестильні обряди, пострижини, весілля. У свою чергу батьки похресника несли кумам пироги, а підростаючі похресники щороку провідували своїх других батьків, несли їм вечерю. Після хрестин у церкві куми й сусіди збиралися до хати новонародженого за святковий стіл. Обов'язковою стравою на гостях була бабина каша. Закінчувалися хрестини тим, що батьки новонародженого відвідували кумів, які приносили у дарунок сім хлібів і полотно.
ЗЛИВКИ (зливання, обливання, помити руки) — обряд очищення баби-повитухи й поріділі. Він містив у собі як релігійно-магічний ритуал - очищення від нечистих сил, так і гігієнічні дії. Згідно з християнським уявленням, породілля протягом 40 днів була нечистою. По закінченні цього терміну зона мала йти до церкви на вивід, молитву, щоб одержати благословення.
Поряд із цим поширеним варіантом побутували і суто народні зливки, що ґрунтувалися на вірі в цілющу силу води. Розпорядником цього обряду була баба-повитуха. Майже скрізь обряд зливок виконувався двічі: на другий (Волинь), третій (Київщина) або сьомий (Поділля) дні та на сороковий день після церковного очищення. Для виконання обряду баба-повитуха наливала у миску воду, клала туди ягоди калини, зерно вівса і зливала породілі воду на руки. Потім, намочивши руки у воді, тричі покладала на обличчя породілі, примовляючи: зливаю свою руку, а твою душу. На закінчення лила трохи води на сорочку породілі та з сім присутнім жінкам, щоб у них ще народжувалися діти.
ПОСТРИЖИНИ — традиційне відзначення річниці від дня народження дитини. На цей ювілей обов'язково запрошували повитуху та хрещених батьків. Посеред хати на долівці простилали вовною кожух, садовили на нього хлопчика і названий батько вистригав своєму похресникові трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався обтинанням. У більш давні часи обтинання виконували сокирою, пізніше для цього використовували ножиці.
Дівочий різновид пострижин - це обряд заплітання ( на Закарпатті воно проводилось через п'ять років після народження ), урочиста плетенка навхрест перших кісок. Для цього ритуалу батьки запрошували хрещену матір, якій дарували калача та хустку.